Генуя після першого хрестового походу (1096 – 1099), перетворилася на потужну морську державу. У зв’язку з відсутністю великих земельних володінь і аграрної периферії основною діяльністю республіки стала морська торгівля. Найбільш серйозним конкурентом Генуї в цьому була Венеція.
Піднесення останньої починається з падінням Константинополя, головного союзника хрестоносців, Візантія, як перешкода на шляху через протоки, зникла. Саме венеціанці найбільше скористалась наслідками Четвертого хрестового походу (1202 – 1204) для організації потужного колоніального домену на Сході.
Невдовзі після 1204 р. купці республіки св.Марка з’явилися в чорноморських портах. До нашого часу дійшли тексти договорів, в яких кінцевим пунктом торгівельної операції названа Солдайя (Судак). Найдавніший з них датовано 1206 роком.
У 1238 році між Генуєю і Венецією було укладено перемир’я, відповідно до якого республіки зобов’язувалися надавати підтримку одна другій проти будь якої третьої сторони і за взаємними домовленостями могли надавати союзній стороні до п’яти озброєних кораблів. Договір містив спробу розмежування сфер впливу у Середземному морі в районі ж Mare maior extra Cretam передбачалася свобода дій.
Mare maior або Mare maggiore італійці називали Чорне море. Це перша згадка про Чорне море в офіційних дипломатичних документах Генуї і Венеції. З цього моменту можна говорити про появу економічних інтересів обох республік в цьому регіоні, внаслідок чого процес колонізації прискорився.
Саме венеціанці були першими хто утвердився на Чорному морі та Кримському півострові, згодом їх панівні позиції в регіоні перехопили генуезці. Якщо венеціанці отримали свої володіння, сприяючи падінню Візантійської імперії, то генуезці досягли тієї ж мети сприяючи її відновленню, навіть не зважаючи на обурення католицької церкви і європейських монархів.
Освоєння Генуєю “Великого моря”, як називали італійці давній Понт Евксинський, було започатковано Німфейською угодою 1261 р. з нікейським, потім візантійським, імператором Михайлом VІІІ Палеологом. Відповідно до договору за військову допомогу проти Латинської імперії хрестоносців генуезців отримували монопольне право проходу в Чорне море і право створювати «факторії, контори і церкви» в багатьох візантійських містах.
Генуезці також отримали право пересування Чорним морем без будь якого майнового або ж особистого оподаткування, крім того візантійські імператори цим договором по суті передали їм всі права венеціанців. Військова допомога яку мали надати генуезці не знадобилася, але договір став прологом до могутності Генуї протягом більш ніж двохсот років.
З 60-х рр. ХІІІ ст. починається інтенсивний процес генуезької, а з поч. ХІV ст. – венеціанської колонізації Причорномор’я. Особливо цей процес активізувався після “відкриття” проток (тобто можливості вільного проходу італійських судів в раніше закрите для них Чорне море), зруйнування монголами давніх торгових центрів Ближнього Сходу (перш за все, Багдаду у 1258 р.), загибель останніх володінь хрестоносців в Сирії та Палестині (1291 р.) і папські заборони на торгівлю з мамелюкським Єгиптом, в цілому призвели до занепаду західноєвропейської торгівлі зі Східним Середземномор’ям.
Із посиленням монополізації чорноморських комунікацій Генуезькою республікою після Німфейського договору прискорився процес створення фондако – складських приміщень, ринкових площ. Засоби торгівельної експансії змінюються методами експансії колоніальної. Починається захоплення територій і торгівельні поселення перетворюються на середньовічні колонії.
Критерієм завершеності цього процесу є утвердження управлінського апарату і створення уставу. Але тенденція закріплюватися в основних торгових центрах з’явилася ще раніше. Так, відомо, що Марко Поло, дядько відомомого мандрівника, близько 1250 року придбав будинок у Судегеї, а у 1260 році сюди ж прибули брати Ніколло і Маффео Поло, тут побував і сам Марко Поло, відправляючись у ставку татарського хана.
В цілому це був етап поступового мирного проникнення італійців в землі Таврики. Його можна назвати торгівельною експансією, оскільки проникнення відбувалося економічними засобами: шляхом нерівноправної торгівлі, монополізації збуту місцевої продукції тощо. Організація торгівельних функцій, зосереджених в руках приватних особ, лише в останні роки існування Латинської імперії (50-і роки) почала переходити у відання держави.
Таким чином, протягом ХІІІ- ХІV ст. Венеція разом з Генуєю стали східними воротами Європи, найбільшими посередниками в торгівлі Заходу з Левантом. Разом з тим, конкуренція між двома італійськими республіками постійно загострювалася.
У 1292 році почалася семирічна війна за сфери впливу між Венецією і Генуєю , в якій Венеціанська республіка зазнала остаточної поразки. У 1299 році італійські держави уклали вічний мир. Генуезці стали єдиними володарями морських комунікацій Північного Причорномор’я і Кримського півострова.
В 1266 р. Генуя отримала у володіння Кафу. У 1340-1357 роках венеціанці починають будувати фортецю Чембало (сучасна Балаклава), але дуже швидко її прибирають до рук генуезці. Фортеця була просто необхідна Генуї, бо поряд була фортеця її головного противника – християнського князівства Феодоро (Інкерман – Каламіта). 1365 року генуезці витісняють венеціанців із Солдайї (сучасний Судак).
Виникли також і нові колонії Генуї: Воспоро (на території сучасної Керчі), Тана (у гирлі Дону), Джінестра (на території сучасної Одеси). Їх агентства були в містах иМатрега (сучасна Тамань), Копа (сучасний Слов’янськ-на-Кубані) та інші. У колоніях жили греки, італійці, вірмени, татари, словяни, косоги та інші народи. До кінця XIV ст. вони опанували чорноморську торгівлю.
Через свої опорні пункти у Причорномор’ї генуезькі купці вели посередницьку торгівлю. Вони продавали зерно, сіль, шкіри, хутра, віск, мед, ліс, рибу, ікру з причорноморських районів, сукна — з Італії і Німеччини, масло і вино — з Греції, прянощі, коштовні камені, мускус— з країн Азії, слонову кістку — з Африки і багато інших товарів.
Важливе місце займала торгівля полоненими (словянами, черкесами, аланами), купленими у татарських ханів і турецьких султанів. Про рабинь слов’янського походження згадується у XIV ст. у нотаріальних актах деяких італійських і південнофранцузьких міст (Руссільон). Про рабів-скіфів згадує знаменитий поет Петрарка у своєму листі архієпископові Генуезькому Гвідо Сетте.
Генуезькі колонії були добре укріплені, у фортецях були гарнізони. Геную підтримували союзницькі відносини із золотоординськими ханами, які формально були верховними володарями території колоній, але надавали їм повне самоврядування, зберігаючи владу лише над підданими ханів.
У 1380 р. генуезька піхота брала участь на стороні Мамая у Куликовській битві. Але незважаючи на укладені договори генуезькі колонії не одноразово піддавалися нападам монголо-татар. У 1299 р. орди Ногая пограбували і спалили Кафу, Судак і Керч. Кафа та інші колонії генуезців зазнавали нападів військ Тохти у 1307 році, Тимура – у 1399 році.
Період розквіту італійських колоній півострова закінчився 1453 року, коли турки захопили Константинополь і чорноморські протоки. Шлях з факторій до Генуї було відрізано. Після падіння Візантії Генуя, ослаблена Європейськими війнами не спромоглася захистити свої колонії, і поступилася чорноморськими володіннями своєму банку Сан-Джорджо (банк Св. Георгія).
Міжнародне положення колоній погіршилось: посилився військово-політичний тиск Кримського ханства, Османської імперії, загострилися відносини з князівством Феодоро в Криму. У 1475 р. Генуезькі колонії були завойовані османськими військами під командуванням паші Гедика Ахмеда і включені до складу Османської держави.