Впродовж тривалого часу більшість європейського населення в середні віки ще жила за старими римськими законами. Кельти слов’яни, германці зберігали на території колишньої Римської імперії традиційне звичаєве право, яке в них змінювалось вкрай поволі.
Але поява у них держав, а також тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в них. Так наприкінці V – на початку ІХ ст. з’явилися їхні судебники або записи звичаєвого права, які в медієвістиці називаються «правдами». Із усіх варварських «правд» (Leges barbarorum) одним з найцінніших джерел як для історико-правової науки так і для вивчення господарського життя і суспільного ладу франків доби Меровінгів, і частково Каролінгів є «Салічна правда» (Lex Salica).
«Салічна правда» укладалася в час остаточного розпаду родового ладу у германських племен і появи приватної власності на землю, формування державності. Для охорони приватної власності було необхідно зафіксувати ті судові покарання, які мали застосовуватися до осіб, що порушили це право. Потребували фіксації і такі нові форми суспільних відносин, як територіальні, сусідські, зв’язки селян – общинників, відносини влади та покори між королем та його підданими тощо.
Структура
В першу чергу, слід відрізняти основний текст судебника, упорядкованого близько 500 р., від доповнень, зроблених у VII–IX ст. Як юридичне джерело «Салічна Правда» немає чітко окресленого плану Закони сформульовані дуже лаконічно і спрямовані головним чином проти крадіжок і насильства. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком конкретних правових звичаїв. Фактично, це судебник, що складається з конкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Текст поділяється на титули (глави), а кожен титул в свою чергу на параграфи. Більшість титулів присвячена злочинам проти особи і майна.
Джерела
Найважливішим джерелом права до «Салічної правди» були інші варварські правди. Але в ній більш виразно ніж в інших «варварських правдах» відбилося давньогерманське право. Римський вплив відчувається тут мінімально — у мові судебника, складеного зіпсованою (так званою варварською або вульгарною) латиною, та у використанні римських грошових одиниць (солід, денарій).
Що ж до самих принципів законодавства, то в «Салічній правді» вони є суто германськими: тут постає давнє германське право, яке окремими своїми деталями нагадує риси побуту і звичаїв, що існували у германців в епоху, описану Тацитом у «Германії».
Злочин і покарання
Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника. «Салічна Правда» свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то «він має заплатити своїм життям». Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене ненавмисно. Основним покаранням за вбивство був вергельд (ціна людини), який визначався в солідах і динаріях (1 солід = 40 ден.).
За вбивство напіввільного (лита) сплачувався половинний вергельд – 100 солідів, за вбивство раба призначався не вергельд, а штраф у 35 солідів, який сплачувався господареві вбитого раба. За вбивство вільного франка – 200, графа, королівського чиновника – 300 солідів.
За вбивство графа при виконанні ним службових обов’язків вергельд потроювався. Життя священнослужителя каралося потрійним вергельдом у 600 солідів, єпископа – 900. Якщо смерть була спричинена ударом, укусом або нападом домашньої тварини, то вергельд сплачував її власник у половинному розмірі. Про відповідальність за вбивство повідомляє титул «Про жмені землі».
Статті «Салічної Правди» охороняли і захищали життя та гідність жінки. За викрадання чужої дружини належало платити штраф 200 солідів. Той, хто хапав вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто називав вільну жінку розпусницею – 45 солідів (гл. 20, 30 пар. 3).
Спадкове право
Рухоме майно син і дочка успадковували порівну. Але земля переходила тільки до сина. Тобто земля залишалась в одному і тому ж роді.
Едикт короля Хільперика (561 – 584 рр.) встановив, що за відсутності у померлого синів майно успадковують доньки, а коли і їх немає, то брат чи сестра померлого, але не «сусіди», як це було раніше.
З розвитком приватної власності у праві франків з’являється інститут аффатомії, через який можна було внести зміни у законний порядок успадкування. Аффатомія полягала у тому, що укладалась угода, за якою майно спадкодавця ще при його житті передавалось будь-якій особі. Аффатомія своєрідний публічний символічний акт передачі майна, договір даріння на користь третьої особи з елементами заповіту. Відповідно до умов такого договору, володар майна передавав його довіреній особі, з якою не перебував в родинних зв’язках.
Через один рік ця довірена особа мала передати це майно комусь з спадкоємців дарувача, відповідно до попередніх домовленостей. Аффатомія здійснювалася публічно в сотенному зібранні, із клятвеним підтвердженням домовленостей не менш ніж трьома свідками. Через договір аффатомії формується інститут спадкування, раніше не відомий звичаєвому праву франків. Слід зауважити, що аффатомія розповсюджувалася лише на рухоме і не родове майно.
Шлюбно-сімейне право
Стародавні звичаї германців дозволяли укладання шлюбу через купівлю дружини, але ще більш стародавні не виключали її крадіжки. Через купівлю чоловік отримував владу над жінкою. Після його смерті ця влада переходила до свекра, тому що викуп (плата) давався ним. У час «Салічної Правди» ці звичаї вже відмирали. Місце викупної плати зайняли речі або гроші, які чоловік приносив дружині у вигляді ранкового подарунку (у нагороду за невинність). Вони залишались у сім’ї. Дружина мала принести в дім чоловіка посаг.
Розлучення спочатку дозволялись, але з укріпленням християнства, капітулярієм від 744 р. вони були заборонені. Жінка могла вийти заміж лише за чоловіка рівного їй за походженням і статками. Виходячи заміж за раба, вона сама ставала рабинею.
Влада батька не була широкою. Його опіка закінчувалася при досягненні синами 12-річного або 14-річного віку. Хоча, родові зв’язки у франків були дуже сильними. Рід у «Салічній Правді» виступає не лише як верховний власник общинних земель, але і як політична організація. Разом з тим, передбачалася і можливість добровільного виходу з родового союзу, так звана «відмова від рідства» (титул 60). Після цієї процедури людина не могла брати участі у спадкуванні, ні в отриманні вергельд а її спадщина надходила до скарбниці.
Судовий процес
Вища судова влада належала монарху, який здійснював її разом з представниками знаті, але королівська рада розглядала найнебезпечніші правопорушення, здебільшого ж справи розглядалася «судами сотні». Їх форма протягом декількох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судові повноваження зосереджується в руках феодалів.
Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг — збори вільних людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного голови — тунгіна. До його складу обирались, як правило, заможні, поважні люди. Але на судовому засіданні мали бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чоловіки) сотні. Уповноважені короля виконували лише функції наглядачів.
Поступово уповноважені короля витісняють тунгінів, і за Каролінгів головами судів були вже виключно «люди короля». Їх посланці — місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду-скабінів. Зрештою, скасувавши обов`язок вільних людей бути присутніми на суді, Каролінги завершили концентрацію судової влади в руках своїх ставлеників.
Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори — іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб та духовенства. Юрисдикція церкви поширюється на деякі категорії мирян – вдів, сиріт, вільновідпущеників, які перебували під її опікою.
Основними рисами судового процесу за «Салічною Правдою» були:
а) здійснення цивільного і карного процесу в однакових формах;
б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого;
в) змагальний характер процесу, формально рівні права сторін;
г) чітке дотримання встановлених процесуальних форм(формалізм).
Судовий процес розпочинався лише з ініціативи потерпілого. Він мав надати докази скоєного проти нього злочину, привести співприсяжників, які мали підтвердити його гарну репутацію. Після заяви потерпілого, він у встановленій формі при свідках викликав до суду обвинувачуваного. Неявка будь-якої із сторін каралася штрафом. Від штрафу звільнялися особи, які були відсутні з поважних причин (королівська служба, хвороба, смерть когось із близьких).
Розгляд починався з вислуховування позивача, який мав висловлювати звинувачення в чітко визначеній формі, що дозволяло обвинувачуваному відповідати лише «так» або «ні». Якщо відповідь була позитивною, суд відразу виносив рішення. В протилежному випадку суддя вирішував питання про порядок надання доказів.
Доказом факту вчинення злочину вільною людиною було затримання на місці злочину, власне зізнання. Основним засобом одержання зізнання при обвинуваченні рабів були катування. Крім того, «Салічна Правда» передбачала ще три варіанти отримання доказів: співприсяжність, свідчення очевидців і ордалії.
Найбільш широко практикували залучення співпрйсяжних. 12 співприсяжників, як правило, це були родичі, друзі, сусіди обвинувачуваного мали стати «свідками його доброї слави». Своїми клятвами вони підтверджували, що обвинувачуваний через властиві йому якості не міг вчинити приписуваних йому діянь, і що не може бути сумнівів у правдивості його присяги. Неправдиві свідчення як і відмова свідка з’явитися в суд, каралися штрафом у 15 солідів.
Іншою можливістю встановити істину були ордалії («суд божий»), у «Салічній правді» згадується лише один вид ордалії — випробування «казанком», коли руку обвинувачуваного опускали в казан з окропом і потім зав’язували, приклавши до пов’язки печатку. Через три дні її знімали, якщо на руці не було опіку, то обвинуваченого визнавали невинним. Для заможних громадян існувала можливість відкупитися від «суду божого».
Якщо обвинувачуваний погоджувався з вироком суду, йому давався пільговий термін для сплати штрафу, після закінчення якого у випадку несплати позивач звертався за допомогою графа. Останній разом із 7 рахінбургами повинен був конфісковувати майно обвинувачуваний на суму рівну штрафу.
У випадку незгоди обвинувачуваного з рішенням суду рахінбургів, він знову викликався в сотенний суд через 40 днів, у випадку неявки або невиконання вироку, позивач повинен був протягом 14 днів викликати його на суд короля. У випадку неявки на суд короля або відмови виконати його рішення, обвинувачений оголошувався поза законом і разом з усім своїм майном переходив у власність позивача.
Література:
- Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій / Акад. держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2002.
- Кучма В.В. Государство и право Древнего мира и Средних веков: В двух частях. — Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета,2001. — 548 с, 2001
- Крижановська О.О., Крижановський О.П. Історія Середніх віків: Вступ до історії західноєвропейського Середньовічя. Курс лекцій. Навч. посібник. – К.: Либід, 2006. – 368 с.
- История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов. Под ред. проф. Крашенинниковой Н.А и проф. Жидкова О. А.- М.- Издательство НОРМА, 1996. – 480 с.
- Історія західноєвропейського середньовіччя. Хрестоматія / Упорядник М. О. Рудь: Навч. посібник. — К. Либідь, 2005.
