Територія України була практично повнісю окупована німецькими військами вже через 4 місяці після нападу на Радянський Союз. 22 липня 1942 року німці захопили м.Свердловськ Ворошилоградської області, остаточно окупувавшии територію Української PCP. У грудні 1941 р. вони контролювали 42% території Європейської частини СРСР з населенням близько 80 млн. чоловік.
З початком війни проти СРСР німці підпорядкували Україну міністерству окупованих східних областей, а територію розчленували на різні адміністративні одиниці:
- 17 липня 1941 р. на території України була утворена зона військового управління, підпорядкована міністерству східних областей. До цієї зони входили прифронтові області: Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловоградська (суч. Луганська), Сталінська (суч. Донецька) області;
- 1 серпня 1941 р. чотири західноукраїнські області: Станіславська (суч. Івано-Франківська), Дрогобицька, Львівська, Тернопільська (без 12 північних районів), були об?єднані в окрему адміністративну одиницю дистрикт Галичина з центром у Львові. Дистрикт Галичина входив до складу Генерал-губернаторства Польща з центром у Кракові;
- У серпні 1941 р. було утворено 3 губернаторства:
- Губернаторство “Бессарабія” з центром у Кишеневі, включало 6 повітів Молдавської РСР та Ізмаїльську область;
- Губернаторство “Буковина” з центром у Чернівцях, включало 3 райони Чернівецької області (Чернівецький, Сторожинецький, Хотинський) та північні райони МРСР;
- Губернаторство “Трансністрія” з центром у Тирасполі, а з 17 жовтня 1941 р. – в Одесі, включало лівобережні райони МРСР, Одеську область, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей.
20 серпня 1941 р. Гітлер підписав розпорядженняя про утворення рейхскомісаріату “Україна” з центром у Рівному. По мірі віддалення фронту до нього приєднувались все нові території. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів: “Волинь” з центром у Рівному, “Житомир”, “Київ”, “Миколаїв”, “Таврія” з центром у Мелітополі, “Дніпропетровськ”.
Адміністративний апарат окупаційних органів складався переважно з німців з Німеччини, чи з місцевого німецького населення (фольксдойче). Усі посади цивільної і військової адміністрації в губернаторствах Бессарабія, Буковина, Трансністрія (крім Одеси) займали румуни.
Кожна генеральна округа поділялася на 20—30 районів з населенням у 150—200 тис кожен. На чолі району (гебіту) стояв гебітскомісар. Йому підпорядковувались усі цивільні місцеві органи влади. Він мав надзвичайні повноваження та широкі адміністративні права. Ним видавалися обов’язкові постанови, накази та розпорядження, що регулювали життя в межах району. Владу в селах представляли сільські бургомістри або старости сіл, що призначалися районними комісарами. У великих селах інститут окупаційної влади уособлювали коменданти або представники гебітскомісарів. На всій окупованій території були створені районні, волосні та сільські
управи, що виконували функцію допоміжних місцевих установ та уособлювали окупаційну владу на місцях. Районні управи очолював голова району, що обирався з місцевого населення. За своєю компетентністю райуправа була виконавчим органом німецької адміністрації, сприяла стягненню податків і зборів з місцевого населення, відправці молоді до Німеччини, відала справами місцевого господарства в межах району. В своїй структурі вона мала такі основні відділи: загального управління, поліцейський, шкіл і культурних закладів, охорони здоров’я, ветеринарний, фінансовий, будуправління, промисловий, постачання і забезпечення робочою силою та пропаганди. Сільські управи утворені з метою зміцнення влади на місцях, були надзвичайно обмеженими в своїх функціях. Основним обов’язком голови сільської управи був нагляд за стягненням податків і зборів, мобілізація всіх місцевих ресурсів на користь окупантів. Для виконання вищеназваних завдань, в своєму розпорядженні сільські управи мали сільську поліцію. За характером своєї діяльності вони були позбавлені можливості самостійно вирішувати будь-які питання, що стосувалися політичних та суспільно-господарських справ і лише доводили волю окупантів місцевому населенню та були виконавцями розпоряджень гебітскомісарів.
З встановленням німецької влади на окупованих територіях був проголошений закон про вільну дію православних церков та різноманітних релігійних общин. Згідно заведеній раніше традиції у дні християнських свят в церквах влаштовувалися релігійні відправи та богослужіння. У випадках, коли в селі не було церкви, громада пристосовувала під неї якусь з сільських будівель. Зазвичай для цього використовувалась школа або інше нежиле приміщення. Для переобладнання його на церкву над входом до будинку прибивався дерев’яний хрест, а саме приміщення освячувалося. Селяни зносили туди різне церковне приладдя, ікони та інші речі, які більшість віруючих за радянської влади тримало по власних домівках.
Релігійне життя в умовах окупації проходило під диктовку представників німецької влади. Так, місцева влада в обов’язковому порядку примушувала селян хрестити всіх дітей віком 10—12 років, видавалися спеціальні розпорядження про хрещення всієї нехрещеної молоді, вводилася практика сповідування.
З початком окупації майже в усіх окупованих селах припинили свою роботу клуби та інші культурно-освітні установи.Після відступу радянських військ самі селяни, не чекаючи нічиїх наказів, порозтягували їхнє майно по власних домівках. З клубів, шкіл, лікарень та інших закладів ними забиралися всі будь-які більш-менш цінні речі – меблі, папір, скатерті, плакати та інше майно. Таким чином, вже до фактичного початку німецької окупації більшість культурно-освітніх установ виявилась непристосованою для виконання своїх функцій. Окупаційна влада не стала здійснювати масштабних заходів з відновлення їхньої роботи. Ті з клубів, будівлі яких залишилися вцілілими, використовувалися нею для господарських цілей, або ж у них влаштовувалися церкви, що перебрали на себе їх функцію. У деяких великих селах німцями все ж було організовано їхню роботу.
Німці, як і будь-які окупанти, були зацікавлені у максимальному використанні ресурсів українських земель для потреб фронту і своєї держави. Провідною економічною інстанцією окупаційної влади стала Господарська інспекція півдня. Для експлуатації важкої промисловості було створено східний філіал концерну “Герман Геринг” та ін.
У спадок від СРСР німцям дісталася надзвичайно ушкоджена промисловість. На схід, за наказом Сталіна нічого не лишати ворогу, було евакуйовано обладнання 550 найбійших підприємств України разом з робітниками.
Але, німецькій владі вдалося багато чого відновити. За роки окупації було запущено близько 30-ти електростанцій, створено ремонтні автотранспортні, авіаційні, артилерійські, панцирні бази. На листопад 1942 р. в Донбасі відновили роботу 40 вугільних шахт та ін. Німці, серед іншого, не перешкоджали приватній ініціативі, чим вигідно протиставляли себе радянській владі.
Як всяка окупаційна влада, німці активно вивозили сировину, готову продукцію, напівфабрикати, пальне. Задля забезпечення відновлювальних робіт та стійкого функціонування промисловлсті 5 серпня 1941 р. А.Розенберг підписав наказ про трудову повинність, якій підлягали особи спешу від 18 до 45 років, згодом – від 14 до 65 років.
Справжньою трагедією для України стало вивезення людей на роботу до Німеччини, хоча спочатку окупаційна влада намагалася вербувати добровольців. Але, дуже швидко депортації до Німеччини набули примусового характеру, молодь вивозили починаючи з 14 років. Всього з 1942 до 1944 рр. з України було вивезено 2,5 млн. чоловік.
Література:
- Шайкан В. Повсякдення українців у роки німецької окупації 1941-1944 рр.
- НагайкоТ. Життя селян на окупованій території України в роки Другої світової війни (За матеріалами центральних областей) //Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / Відп. редактор В. А. Смолій. НАН України. Ін-т історії України. – Вип. 11. – К., 2008. – с. 148-165.
