В історії України багато суперечливих сторінок. Одними із найбільш неоднозначних є роки Першої світової війни, революції та громадянської війни. Війна створила передумови до визрівання української державності, але не все залежало від національної еліти та політики партій.
В умовах формування української державності в 1917-1920 рр. винятково велике значення мали відносини з іноземними державами. Центральна рада всіляко домагалася офіційного визнання Антантою Української Народної Республіки (далі – УНР). Проте Антанта по відношенню до України проводила неоднозначну двоїсту політику. Намагаючись утримати УНР від переговорів із Німеччиною та Австро-Угорщиною, Франція та Англія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР, проте потрібної допомоги від них у складних умовах Україна так і не отримала. Двоїстість політики Антанти проявлялась і у всебічній підтримці білогвардійського руху.
У цій складній зовнішньополітичній ситуації УНР почала шукати зближення з Німеччиною.
9 лютого 1918 р. між Українською Народною Республікою, Німеччиною та її союзниками був підписаний Брестський мир.
Згідно договору УНР, повністю відокремившись від Росії, була визнана Центральним блоком. За Брестським договором припинялась війна між Україною та державами Центрального блоку. Німеччина й Австро-Угорщина зобов’язувались надавати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР зобов’язувався постачати для Німеччини та Австро-Угорщини продовольчі товари. Історики по-різному оцінюють Брестський договір, але можна з упевненістю сказати, що договір був великим успіхом молодої української держави і поклав початок у міжнародному правовому визнанні України. Україну визнало чимало держав, проте вона не змогла налагодити нормальні відносини з країнами, від яких багато в чому залежала її доля – Радянською Росією та Польщею.
Значно ускладнилось становище України при появі на півдні країни військ Антанти. Після поразки держав Центрального блоку Антанта прагнула контролювати розвиток подій на всіх територіях, залишених військами противника. Однак вторгнення військ Антанти в Україну не сприяло розв’язанню жодного із питань, навколо яких точилась жорстока боротьба.
Вирішити складні питання подальшої долі України не змогла і Паризька мирна конференція, куди в січні 1919 р. прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР. При цьому посли обох українських держав діяли самостійно.
Жодна із делегацій не мала підтримки від країн Антанти (особливо зважаючи на Брестський договір). Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході. Зі свого боку, польська делегація намагалась переконати учасників конференції в тому, що утворення незалежної України цілком в інтересах німців та австрійців, а також, що українці охоплені пробільшовицькими настроями. У червні 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини.
Претензії України були відхилені, тим самим країни Антанти порушили один із пунктів славетних «14 пунктів» В. Вільсона, а саме – принцип націй на самовизначення.
Професор Ярослав Грицак (див. – Грицак Я. Нариси з історії України: Формування української модерної нації), аналізуючи причини поразки української державної ідеї, наголошує, що зовнішня підтримка зіграла вирішальне значення для успішного завершення державного будівництва Польщі, Фінляндії, балтійських держав і Чехо-Словаччини. Також він акцентує увагу, що як українська, так і польська армії повністю залежали від постачання зброї ззовні. Різниця у ситуації Польщі й УНР полягала в тому, що перша разом з міжнародним визнанням одержала зброю, тоді як друга не дістала ні того, ні іншого. Крім того, трагізм української ситуації полягав у тому, що дві найбільші сили, які діяли у цьому регіоні – Росія і Німеччина – не поспішали визнавати українські домагання. Рівно ж Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення на українців. Уклавши сепаратний мир з Німеччиною Україна автоматично потрапила до табору ворогів Антанти. Усі пізніші спроби Петлюри й західноукраїнських лідерів змінити гнів Антанти на милість залишилися безуспішними (єдиною частиною українських земель, яка одержала міжнародну підтримку, було відстале в національному відношенні Закарпаття. Воно було винагороджено (бодай номінально) статусом автономії у складі Чехо-Словаччини).
